змокла під дощем. він бив мене важкими краплями і зовсім не переймався, що я самотньо стояла біля мандрівного філософа, не маючи найменшої надії сховатись від його ударів. мандрівний філософ теж не сильно турбувався...йому достатньо, що його раз у рік миють люди і нннну кількість разів оцей дощ. зараз він штурмує мої вікна, настирливо нагадує, що від нього не сховатись...він то сховається за стінкою, то знову зазирає у вікно, підглядаючи за напівоголеними дівчатами...
дощ охолодив мене... змушував тремтіти, наче перед першим поцілунком...і я піддавалась, бо, можливо, підсвідомо, хотіла б повернутися у той момент, коли страх перед невідомостю наступної миті опановує тілом і думками...
про що це я???дощ??? хто скаже, який він??? він змушує гілки одягатися навесні і роздягає їх восени...він охолоджує розпечене тіло, а потім проникає сирістю у всі закамарки душі...хто він???чого йому треба???